За місяць : 33
статей : 1101
Енциклопедичне видання – видання довідкового характеру, зведення основних відомостей з однієї, кількох чи всіх галузей знань та практичної діяльності, викладених у коротких статтях, розташованих за абеткою їхніх назв (гасел) або в систематичному порядку.
Термін «енциклопедія» запозичено з французької мови; фр. encyclopédie походить від пізньо-латинського encyclopaedĩa, утвореного з грецького ἐγκύκλιος – «круговий, циклічний» та παιδεία – «наука, навчання, виховання», буквально – «коло наук», сукупність наукових відомостей та довідок з широкого кола питань, призначена для широкого кола читачів.
За інформативністю та обсягом поданих матеріалів Е. в. поділяють на енциклопедії, енциклопедичні словники, енциклопедичні довідники, енциклопедичні словники-довідники.
У власне енциклопедіях статті більш розлогі, містять багатий фактичний, інформативний матеріал, який подано з більшою повнотою, вичерпністю, з широким описом оцінок, ознак, стислим переліком основних публікацій тощо.
Енциклопедичні словники фахівці розглядають не як окремий вид довідкового видання, а як різновид Е. в., що містить статті невеликі за обсягом, викладені в стислій формі та розташовані за абетковим принципом. У своїй назві мають позначення виду видання за розділом знань, наприклад, «Гірничий енциклопедичний словник» (у 3 т.), «Геодезичний енциклопедичний словник» (у 2 т.), «Шевченківський словник» (у 2 т.).
Статті енциклопедичних довідників також лаконічні, у більшості з них тлумачення різних понять, реалій, подій, об’єктів тощо подано у вигляді дефініцій.
Енциклопедичний словник-довідник містить упорядкований перелік певних ознак (слів, словосполучень), термінів з поясненнями їхнього значення та короткими довідковими відомостями про них наукового, науково-публіцистичного чи прикладного характеру. Такі видання можуть містити список джерел інформації, необхідних для поглибленого ознайомлення.
Високу наукову цінність Е. в., забезпечує низка чинників: залучення до його створення найвідоміших, найавторитетніших фахівців з різних галузей науки і культури, а також розгалужена система наукових редакцій (рад, колегій), до складу яких входять висококваліфіковані спеціалісти, попереднє рецензування статей, допомога наукових консультантів, бібліографів та інших фахівців на різних етапах його підготовки. Тому Е. в. і, зокрема енциклопедії, скрізь у світі вважають еталоном наукового книгодрукування та достовірності.
Класифікація енциклопедичних видань. За сучасною класифікацією, розробленою фахівцями видавничої справи, різновиди Е. в. виокремлюють за певними ознаками: змістом, цільовим призначенням, читацькою адресою, характером інформації, структурою (розташування матеріалу), обсягом, форматом.
За цільовим призначенням розрізняють наукові, науково-популярні, ужиткові Е. в.
Наукові Е. в. зазвичай містять актуальні, узагальнені наукові відомості, які задовольняють інформаційні запити добре підготовлених читачів, а також можуть бути використані в разі потреби в науковій короткій довідці для широкого читацького загалу. До таких видань належать: «Історія міст і сіл Української РСР» (попри певну її заідеологізованість), «Українська літературна енциклопедія», «Енциклопедія історії України», «Географічна енциклопедія України», «Юридична енциклопедія», «Держава: ілюстрована енциклопедія України», Крымско-татарская энциклопедия тощо.
Науково-популярні Е. в. мають вужче цільове призначення і забезпечують інформацією здебільшого масового читача. До таких належать, наприклад, «Мистецтво України», «Лікарські рослини», «Славетні міста України», «Енциклопедія Львова», «Енциклопедія Закарпаття. Визначні особи ХХ століття», «Людина», «Сімейна медицина», «Українська міфологія» тощо.
До т. зв. ужиткових (популярних) Е. в. належать видання практичного характеру, це переважно прикладні енциклопедії, які містять конкретні поради, відомості, що стосуються повсякденного життя («Енциклопедія консервування», «Енциклопедія домогосподарки», «Повна енциклопедія етикету», «Енциклопедія весілля»). До таких видань не висувають вимогу високого наукового рівня, а термін «енциклопедія» часто застосовують видавці та укладачі як суто комерційний (маркетинговий) хід, для кращого розпродування книги.
За типом читача вирізняють Е. в. для читача-фахівця (звертається до Е. в. за інформацією, необхідною в його науковій або фаховій діяльності й цінує її достогвірність); для дітей (переважно 7–14 років) – видання наукового та пізнавального змісту, в яких у доступній формі викладено інформацію, що сприяє розвитку дитини («Дитяча енциклопедія», «Енциклопедія тварин та рослин світу», «Географія для допитливих», «1000 цікавих фактів», серія «Що? Як? Чому?», що охоплює декілька довідників, зокрема, «Світ тварин», «Світ рослин», «Світ мандрів», «Світ таємниць Землі» тощо); для масового читача, потреби якого задовольняють як Е. в., що містять ґрунтовні довідкові матеріали з усіх галузей знань та практичної діяльності («Енциклопедія сучасної України»), так і видання науково-популярні, популярні (ужиткові) конкретного змісту («Українська мова»).
За характером вміщеної інформації Е. в. поділяють на універсальні, галузеві, спеціалізовані, регіональні (краєзнавчі).
Універсальні Е. в. містять наукові відомості з усіх сфер знань та практичної діяльності: фізики, сільського господарства, географії, історії, хімії, права, живопису, архітектури та багатьох інших («Енциклопедія Сучасної України», «Велика українська енциклопедія»).
До галузевих Е. в. належать видання з певних галузей знань та окремих напрямів людської діяльності. Залежно від змісту вміщених у виданні матеріалів галузеві Е. в. мають декілька різновидів: власне галузеві, що охоплюють всю галузь знань чи всю сферу практичної діяльності («Архівна енциклопедія», «Економічна енциклопедія», «Гірнича енциклопедія», «Українська літературна енциклопедія»); підгалузеві – містять довідкові матеріали дотичні лише до частини галузі чи практичної діяльності («Фармацевтична енциклопедія», «Енциклопедія мембран», «Енциклопедія постмодернізму» та ін.); міжгалузеві – охоплюють статті декількох галузей знань й призначені для фахівців суміжних наук («Енциклопедія водного господарства, природокористування, природо-відтворення», «Енциклопедія бізнесмена, економіста, менеджера», «Філософія політики» тощо).
До спеціалізованих Е. в. належать видання, що містять відомості з конкретних вузьких питань. Залежно від певної теми або фактів, які стосуються життя і діяльності видатних людей, такі видання називаються або тематичними («Живий світ геральдики: Тварини і рослини в державній символіці», «Співаки України», «Україна під булавою Богдана Хмельницького», «Українське козацтво», «Наукове товариство імені Шевченка») або персональними («Шевченківська енциклопедія», «Микола Костомаров: Віхи життя і творчості»).
Регіональні або краєзнавчі Е. в. містять ґрунтовні довідки про частини світу, країни, міста, висвітлюють здобутки різних народів або видатних мешканців певної місцевості («Енциклопедія українознавства», на сторінках якої опубліковані відомості з усіх сфер українського життя; «Коломийська енциклопедія», «Діячі історії, науки і культури Закарпаття», «Київ», «Полтавіка. Полтавська енциклопедія», «Чернігівщина», «Севастополь», «Донетчина = Donetsk region», «Популярна енциклопедія Львова; історія, культура, людина, місто», «Тернопільський енциклопедичний словник» та ін.
За структурою або розташуванням матеріалу Е. в. бувають абеткові, систематичні або змішані (абетково-систематичні). В абеткових Е. в. зручність та швидкість пошуку необхідної інформації забезпечує розташування всього довідкового масиву за абеткою назв статей. Абетковими зазвичай є всі універсальні Е. в., оскільки багатогранність інформації, що охоплює відомості з усіх галузей знань та практичної діяльності, що притаманна цим виданням, не дає змоги застосовувати іншу побудову. Абетковий принцип розташування статей часто застосовують у галузевих і спеціалізованих Е. в., як найбільш зручний для пошуку потрібних відомостей.
У систематичних Е. в. статті згруповано за загальновизнаною системою певної галузі чи практики, або за хронологією («Історія українського мистецтва», «Енциклопедія трипільської культури»).
Надто складну будову мають змішані (абетково-систематичні) Е. в., в яких необхідно вдало поєднати великі за обсягом розділи, що висвітлюють важливі наукові питання з різних галузей знань, зі словниковою частиною, яка має абеткову будову. Прикладом такого абетково-систематичного поєднання є «Енциклопедія українознавства». Так, перша систематична (загальна) частина цього видання, що складається з трьох томів, має таку послідовність викладення відомостей: Вступ. Загальні відомості про Україну. Фізична географія і природа. Людність (населення). Етнографія. Мова. Історія. Церква. Право. Культура. Література. Просторове мистецтво. Театр. Музика. Кіно. Наука. Освіта. Видавництво і преса. Бібліотеки, архіви, музеї. Народне господарство. Суспільство. Охорона здоров’я. Військо. До другої (абеткової) частини вміщено статті (майже 20 тис.), які доповнюють, поглиблюють та збагачують відомості першої частини.
За обсягом Е. в. поділяють на великі (понад 12 томів), малі (10–12 томів), короткі (4–9 томів) та енциклопедичні словники (1–3 томи). До великих Е. в. належать перше видання Української радянської енциклопедії (УРЕ) (17 т.), «Енциклопедія українознавства» (13 т.), «Енциклопедія сучасної України» (30 т.), до малих – «Енциклопедія історії України» (10 т.), до коротких – «Юридична енциклопедія» (6 т.), «Мистецтво України» (5 т.), до енциклопедичних словників, наприклад, «Гірничий енциклопедичний словник» у 3 т. або однотомний «Енциклопедичний словник з державного управління».
За форматом Е. в. бувають настільні, портативні та кишенькові. Настільні мають найбільший формат – 84х108 1/16 і призначені для опрацювання за письмовим столом (у бібліотеці). Такий формат застосовують, зазвичай, для великих Е. в., які окрім великого масиву інформації вміщують багатий ілюстративний матеріал, таблиці, карти тощо. Оптимальні умови для зручного пошуку відомостей забезпечують колонтитули та використання шрифтів різного розміру та гарнітури.
Портативні Е. в. мають менший формат (70х108 1/16, 70х100 1/16), але вони також містять великий за обсягом довідковий матеріал, а компактність додає їм популярності. Прикладом вдалого створення таких видань в Україні є «Юридична енциклопедія» (70х100 1/16) або «Енциклопедія українознавства» (70х108 1/16).
Найменш уживаним є формат 75х90 1/32, який використовують для виготовлення кишенькових Е. в., переважно – довідників краєзнавчого характеру («Київ», «Полтавщина», «Чернігівщина»). Такий формат зручний для використання під час екскурсій містом, або подорожей певним регіоном (краєм).
Особливості енциклопедичних видань. Всі Е. в. мають характерні спільні засадничі риси створення, структуру подання інформації, стилістику тощо. Ознаками Е. в. є об’єктивність (відсутність суб’єктивних думок (упередженості), оцінок, прогнозів і т. ін., а також формулювань індивідуально-емоційного забарвлення (тексти є стилістично нейтральними, епітети майже не використовуються). Зміст таких видань вирізняється багатогранністю, повнотою і вичерпністю поданого матеріалу, покликаного задовольнити користувача. Тому другою важливою ознакою Е. в. є його наукова цінність: точність, висока достовірність фактів, подання довідкового матеріалу з надійних перевірених джерел. Структура Е. в. забезпечує зручність у пошуку необхідних відомостей. Так, наприклад універсальні Е. в. розташовують статті за абеткою, видання з історії – за хронологією подій, галузеві – мають систематичне розміщення матеріалу.
Створення Е. в. вимагає значної клопіткої роботи. Спочатку розробляють його концепцію, визначають структуру видання, його зміст, стилістику, обсяг, формат тощо. Потім складають тематичний план (розподіл загального обсягу статей за їхніми типами та дисциплінами) і сло́вник (повний перелік гасел, які ввійдуть до видання). Редакція Е. в. розробляє методичні рекомендації та пам’ятки для авторів статей. Тематичний план регламентує також розподіл обсягу між певними видами статей.
Зміст Е. в., його наукову та ідейну спрямованість репрезентує сло́вник – робочий список реєстрових слів (гасел), що слугує планом для побудови Е. в. Під час формування словника відбирають терміни, персоналії, визначають обсяги відповідних статей, об’єктивне співвідношення галузей знань, статті, до яких необхідно дібрати ілюстрації, карти або які потребують бібліографування. Складаючи словник, передусім визначають масштаб Е. в. та його статей. Словник може складатися лише з гасел або окрім гасел містити невеликі анотації майбутніх статей, рекомендації щодо їхнього обсягу та структури, а також розташування ілюстративного (фото, малюнки, карти, схеми, таблиці тощо) та бібліографічного матеріалу. Групування гасел у словнику може бути абетковим або тематичним. Обсяг гасел в Е. в. залежить від типу видання. Наприклад, перше видання УРЕ (17 т., 1959–1975) вміщує 45 тис. гасел, друге (12 т., 1974–1985) – 50 тис., а ЕСУ (30 т.) – 120 тис., Британська енциклопедія «Британіка» (32 т., 2007) – 65 тис. гасел.
Основна структурна одиниця Е. в. – енциклопедична стаття – складається із заголовка (назва статті, або реєстрове слово), дефінітивної частини (коротке логічне наукове визначення терміна чи предмета) й власне тексту, в якому тема статті розглядається докладніше. Заголовок висвітлює суть поняття, події, предмета, об’єкта, якому присвячено статтю, може складатися з одного слова або словосполучення. Крім цього енциклопедична стаття може містити й інші структурні елементи – ілюстративні (фотографії, малюнки) і графічні (таблиці, схеми, діаграми), бібліографію тощо.
В Е. в. можуть бути статті-огляди, статті-довідки, статті-тлумачення, статті-біографії, статті-відсилання.
Статті-огляди – найбільші за обсягом, зазвичай докладно, розлого висвітлюють матеріал, вміщують хронологію історичних подій, численні географічні, біографічні, статистичні відомості, доповнені великими списками джерел. Наприклад, в УРЕ вміщено статті-огляди, які висвітлюють питання книгознавства та книговидання – «Бібліографія» (2 тис. зн.), «Видавнича справа» (5 тис. зн.), «Книга» (3 тис. зн.) тощо.
Стаття-довідка – висвітлює вужчі, конкретніші теми, інформує читача лише про сучасний стан питання, не заглиблюючись у його історію, не завжди супроводжується бібліографією, на відміну від оглядової статті. Статті-довідки традиційно інформують про конкретні завершені історичні події, найбільші міста, видатних діячів науки, культури, мистецтва, підприємства та організації, друковані видання тощо. Наприклад, довідковими є статті книгознавчої тематики, вміщені у другому виданні УРЕ: «Енциклопедія» (500 зн.), «Першодруки» (400 зн.), «Стрятинська друкарня» (800 зн.).
Стаття-біографія містить відомості про визначну особу (вченого, культурного діяча, художника, письменника, спортсмена, політика тощо), стислий виклад біографії, висвітлення досягнень, суспільне визнання заслуг, зокрема держані нагороди тощо.
Менш уживаними в Е. в. є статті-тлумачення (обсяг не перевищує 200–300 зн.) – містять стислий виклад теми та зазвичай складаються з двох частин: дефініції (наукового визначення терміна, винесеного в назву) та етимологічної довідки, якщо це слово іншомовного походження.
Швидко знайти потрібну довідку допомагають статті-відсилання (посилання), які в Е. в. виконують службову, допоміжну функцію і скеровують читачів до вагомішої або супутньої інформації.
В Е. в. використовують авторські статті, написані фахівцями галузі на основі достовірних авторитетних джерел, і редакційні, підготовлена редактором видання або колективом редакторів, без зазначення автора на основі самостійно віднайдених джерел.
Статті в Е. в. можуть мати різний обсяг (від найбільшого значення приблизно в 100 тис. зн. до 50–100 зн.) залежно від ступеня деталізації понять, розділів, явищ, персоналій, бібліографії та ілюстративного матеріалу.
Обсяг статей про персоналію залежить від внеску особи, її ролі в історії країни чи відповідної галузі діяльності і варіюється в межах 10–30 тис. знаків.
В Е. в. застосовують скорочення слів. Виділяють графічні, ініціальні абревіатури, складноскорочені слова, змішані скорочення, які своєю чергою поділяють на загальноприйняті, спеціальні (застосовують у тексті певних видань або в спеціальних текстах, зокрема в бібліографічному описі, зрозумілі без розшифрування) та індивідуальні (використовують лише в певному тексті, потребують розшифрування, яке подають окремо у списку скорочень).
Обов’язковим складником більшості універсальних та галузевих енциклопедій є ілюстративний матеріал (фотознімки, портрети осіб, малюнки, схеми, мапи, графіки тощо), який підвищує інформативність довідкових матеріалів видання, забезпечує художнє оформлення (обкладинки, заставки, кінцівки, декор тощо). Крім того існують суто ілюстровані енциклопедії. В багатьох Е. в. з поліграфічних причин кольорові і чорно-білі ілюстрації подають на окремих, переважно, крейдованих (задля кращої якості зображень), аркушах-вставках чи вклейках.
Пошукові засоби науково-допоміжного апарату. До складу Е. в. належить також науково-допоміжний апарат – сукупність елементів, що пояснюють, витлумачують зміст видання, полегшують користування довідковою інформацією, а також забезпечують опрацювання видання (загалом або його окремого тому) в бібліотечних, бібліографічних, обліково-статистичних, інформаційних і наукових закладах. Одним із найголовніших елементів апарату видання є супровідна (вступна) стаття. До категорії таких статей належать всі тексти, розміщені перед основним твором – передмови, вступ, а також матеріали, що містять загальну характеристику видання, пояснюють концепцію і принципи змістового наповнення Е. в., покликані забезпечити зручність користування ним, визначають особливості поданого матеріалу. Вибір жанру вступної статті залежить від типу Е. в. Наприклад, для персональних Е. в. – це широкі біографічні відомості, що розкривають головні етапи життя видатної особи, характеризують основні напрями її діяльності, а також історіографічні дані; для тематичних і галузевих – докладна інформація про історію та сучасний стан дослідження певної теми; для краєзнавчих – узагальнена історико-географічна, економічна, етнографічна довідка про місто чи край, який репрезентує Е. в. Обов’язковим елементом є передмова від укладачів (видавництва, редакційної колегії, наукового редактора чи редакторів та ін.), в якій містяться загальні відомості про видання, його мету, наголошено на важливості його випуску у світ, окреслено особливості його змісту та структури, а також принципи добору матеріалу тощо. Часто тут уміщують настанови з використання Е. в., наприклад: «Основні принципи розміщення статей та деякі особливості подачі інформації в Енциклопедії історії України» або «Як користуватися Шевченківським словником».
Науково-допоміжний апарат Е. в. містить також списки або переліки скорочень і умовних позначень, які використовують як в текстах енциклопедичних статей, так і в бібліографічних матеріалах, що їх доповнюють. Традиційно такі списки друкують після супровідної статті (передмови від укладачів) або на окремій сторінці (чи декількох сторінках) перед початком тексту довідкової праці, і рідше – на форзаці видання. Зазвичай спочатку подається скорочена форма слова, а поруч – його пояснення, наприклад, авіац. – авіаційний, балт. – балтійський, б-ка – бібліотека, вел. кн. – великий князь, вид-во – видавництво, ВУАН – Всеукраїнська академія наук, г. – гора (з назвою), га – гектар (з числом) та ін. У бібліографічних матеріалах застосовують загальноприйняті скорочення, їх розшифровують у загальному списку скорочень і умовних позначень. Бібліографічний опис джерел здебільшого є максимально спрощеним, зокрема не вказується обсяг друкованого матеріалу. Важливим довідково-пошуковим елементом є допоміжні покажчики, колонтитули, а також у деяких Е. в. на окремій сторінці розміщують зміст видання. Вибір виду допоміжного покажчика залежить від типу Е. в. та його тематичної спрямованості. Наприклад, у «Географічній енциклопедії України» вміщено покажчик географічних назв, в «Енциклопедії історії України» – хронологічний, а в дитячій «Енциклопедії живої природи» – предметний. Досить часто в Е. в. вміщують декілька покажчиків, зокрема енциклопедичний довідник «Лікарські рослини» містить два абеткові покажчики назв цілющих рослин: один українською, другий латинською мовами. Часто вміщують також іменний, тематичний, предметний покажчики або їх об’єднаний варіант. Для максимальної зручності в пошуку необхідної статті, допоміжні покажчики, зазвичай, розміщують наприкінці видання. Якщо довідковий апарат Е. в. містить декілька покажчиків, останнім розміщують той, до якого найчастіше звертається читач.
Традиційним елементом усіх Е. в. є колонтитул – довідковий рядок, розміщений над текстом сторінки. У ньому зазначають назви статей, розміщених на сторінці. В Е. в., що побудовані переважно за абетковим принципом, він є важливим засобом швидкого й спрощеного пошуку інформації.
Такий елемент апарату видання як «Зміст» за наявності в Е. в. колонтитулів та абеткової побудови зазвичай відсутній. Проте навіть за наявності розгалуженого допоміжного апарату він усе таки необхідний, зокрема, для того, щоб привернути увагу користувача до додаткових матеріалів. Наприклад, «Енциклопедія українознавства» містить список статей, в якому за абеткою подано назви статей з вказівкою її автора і сторінки, на якій цю статтю розміщено. «Зміст» є необхідним елементом і в систематичних Е. в., наприклад «Історія українського мистецтва» має деталізований зміст, що інформує про наявність у виданні передмови (авторства Г. Скрипник) та вступу (Р. Михайлової).
Створення електронних енциклопедичних видань. Розвиток цифрових технологій зумовив зміни і в енциклопедистиці. У різних країнах світу в останні десятиліття відбувається процес створення електронних Е. в., деякі з них є мультимедійним аналогом друкованого Е. в., а інші існують як самостійні електронні ресурси в мережі Інтернет або окремо на електронних носіях (CD або DVD). Мережеві видання доступні користувачеві в онлайновому режимі, а укладачі електронних Е. в. не мають обмежень в обсягах та видах інформації. Світова енциклопедистика почала використовувати інформаційні технології ще на початку 90-х років 20 ст. Так, зокрема, знаменита енциклопедія Britannica з'явилася в мережі вперше 1994 року, а 2012 року вона остаточно перейшла в онлайн-формат, хоча перша комп’ютерна її версія була розроблена ще в 1981 р., а 1989 року стала доступна на компакт-дисках. Лише в цифровому форматі існують зараз інші відомі Е. в.: Collier’s Encyclopedia та Americana. Найпершою суто електронною Е. (без паперового аналогу) вважають Encarta (з 1993 р. готує компанія «Microsoft»). Одна з перших українських електронних мережевих Е., доступна для читачів з 1998 р. – Вебенциклопедія Києва. Суто електронними є два довідкові ресурси з бібліотечної справи – Українська бібліотечна енциклопедія, що має загальнодержавний масштаб, та локальна Бібліотечна енциклопедія Харківщини
Електронні Е. в. вирізняються притаманною саме їм характеристикою – мультимедійністю. За змістом вони поділяються на власне Е. в. та енциклопедичні електронні ресурси. Електронні Е. в. мають стандартну (класичну) побудову – аналогічно до паперових Е. в., тоді як електронний ресурс має формат зібрання різноманітної інформації: довідкової, фактологічної та ін. Наприклад, мережева Енциклопедія Лесі Українки (www.1-ukrainka.name) містить всю можливу інформацію про видатну письменницю: біографічні відомості, вірші, поеми, драматичні твори, публіцистику, переклади, фольклорні записи, дослідження про неї, фотогалерею.
Також, електронні Е. в. класифікують за наявністю чи відсутністю друкованого аналога: одні мають такий аналог (Енциклопедія сучасної України, Енциклопедія політичної думки), інші – ні (українська Вікіпедія, Українська гірнича енциклопедія). Водночас, цифрові аналоги можуть бути повною копією зі збереженням і змісту, і форми паперового відповідника (оцифрована копія), зберігаються або на окремих електронних носіях або на сайті в інтернеті. До таких, наприклад належать: «Банківська енциклопедія» (2011), Е»нциклопедія історії України» (10 т., 2010–2013), «Енциклопедія Львова» (6 т., 2007–2014), «Енциклопедія трипільської культури» (2 т., 2004), «Українська загальна енцикльопедія» (3 т., 1930–1933), «Українська енциклопедія джазу» (2004), «Всесвітня енциклопедія козацтва» (2007) та ін.
Крім того, існують відповідники паперових видань, які мають власну форму розміщення й подають матеріал, адаптований під особливості цифрового формату – з власним інтерфейсом, архітектонікою, навігацією, пошуковою системою тощо, зокрема доступна в мережі з 2010 р. «Фармацевтична енциклопедія», основою якої є друге друковане видання цієї праці.
На початку 21 ст. з’явилася низка галузевих електронних Е. в., зокрема «АгроСаєнс» (www.agroscience.com.ua); Енциклопедія Київського національного університету імені Тараса Шевченка (eu.univ.kiev.ua); сайт Словопедія (slovopedia.org.ua) містить дві величезні галузеві Е. – аналог тритомного паперового видання 2000–2003 рр. Економічна енциклопедія та Енциклопедія політичної думки українського перекладу з паперової версії видання Девіда Міллера (2000, Київ: Дух і літера.); Енциклопедія лікарських рослин (www.setrum.net); Енциклопедія пам’яток (www.encyclosights.com), в якій зібрано найбільшу колекцію різноманітних пам’яток культури України.
Серед видань для дитячої аудиторії: Всеукраїнська велика енциклопедія рослин (www.roslunu.com.ua); Всеукраїнська велика енциклопедія тварин (www.tvarunu.com.ua); Астрономічна енциклопедія школяра тощо.
Історичний розвиток енциклопедичниого книговидання. Е. в. з’явилися ще в глибоку давнину, одночасно з появою писемності, оскільки в суспільстві виникла потреба систематизувати та класифікувати надбані знання, обсяг яких невпинно зростав. Прообразами перших енциклопедій можна вважати термінологічні словники, які з’явилися в Давньому Єгипті в 2 тис. та у Китаї – у 12–10 ст. до н. е. Проте інформація, викладена в них мала випадковий, хаотичний, безсистемний характер, праці мали обмежене читацьке призначення і користуватися ними могли переважно тогочасні науковці та вузьке коло їхніх друзів.
Засновником власне енциклопедій вважають давньогрецького філософа Арістотеля, який ще в 4 ст. до н. е. здійснив систематизацію наявних на той час важливих відомостей, подавши їх у серіях книжок, присвячених семи «вільним мистецтвам» – граматиці, риториці, діалектиці («тривіум»), геометрії, арифметиці, музиці й астрономії («квадривіум»).
Надалі спробу енциклопедичного охоплення накопичених знань було здійснено в Давньому Римі, зокрема давньоримський філософ і науковець Марк Теренцій Варон (116–27 рр. до н. е.) створив працю «Дисципліни» в 9 томах. Томи 1–7 висвітлювали «вільні мистецтва» т. 8 – медицину, т. 9 – архітектуру.
У I ст. до н. е. давньоримський учений Пліній Старший створив серію довідкових праць, яка охоплювала 37 книжок (2 493 розділи загалом), під загальною назвою «Натуральна історія». Праця об’єднала тисячі відомих на той час фактів з ботаніки, зоології, мінералогії, а також цінну інформацію з географії, фізики, хімії, медицини, архітектури, живопису. Водночас у виданні вміщено також чимало випадкової інформації – анекдотів, фантастичних оповідань, забобонів, які автор запозичив в інших письменників. І хоча вчений не перевіряв відомості, вміщені в його праці, її появу вважають важливим кроком у розвитку енциклопедій. Видання збережено в оригіналі до нашого часу.
У Китаї, перше Е. в. було створене на початку 3 ст., аналогічне видання, створене в другій половині 3 ст., слугувало суспільству протягом тривалого часу і пізніше стало основою для укладання інших більш досконалих праць довідкового характеру. На початку 8 ст. відомий учений Ду Юн уклав довідник для претендентів на державні посади, який містив поняття, знання яких було необхідним для такої категорії громадян.
Китайські Е. в. Середньовіччя містили уривки з творів Конфуція, фактичні відомості з історії, астрономії, географії, мистецтва і свідчили про прагнення укладачів максимально диференціювати, систематизувати накопичені на той період знання. На початку 15 ст. було започатковано «Енциклопедію Юнле», яка складалася з 11 095 томів і вважається найбільшою паперовою енциклопедією у світі. (наразі збереглося приблизно лише 400 т. цієї праці).
За доби Середньовіччя енциклопедична науки наука розвивалась і в Європі. Помітною подією в науковому світі на початку цієї епохи стала ілюстрована фундаментальна праця Ісидора, єпископа міста Севілья (Іспанія) – «Двадцять томів етимології» (7 ст.), яка тоді набула популярності й використовувалася протягом багатьох століть.
Авторитетним для науковців європейських країн було «Велике дзеркало» – праця, створена домініканським ченцем Віцентом з м. Бове в середині 13 ст. Автор неодноразово переписував і вдосконалював цей твір, адже поставив перед собою завдання, щоб його зміст максимально відображав («віддзеркалював») всі тогочасні знання, накопичені людством. Праця містила три тематичні частини – політичну історію (всесвітній огляд до 1250 р.), природничу історію та академічну частину, до якої належали: теологія, філософія, астрономія, геометрія, педагогіка, право тощо. Друкований аналог цього твору вийшов у 15 ст.
На Близькому Сході в 9 ст. вийшло перше арабське Е. в. «Книга вибраних історій» багдадського вченого Ібн-Кютарбо; у 10 ст. – «Ключ до науки» персидського дослідника Аль-Хварізмі, а пізніше, у 14 ст., – авторитетна османська енциклопедія «Ключ щастя», яка містила огляд відомостей майже з трьохсот дисциплін.
За доби європейського Відродження, з розвитком науки та накопиченням значного масиву суспільно-корисних знань, з винаходом книгодрукування відбувся поступовий перехід від «мертвої» мови Середньовіччя (латини) для вузьких кіл учених до викладу інформації зрозумілими національними мовами, що спричинило появу доступніших для освічених кіл Е. в., які сприяли поширенню наукових знань та практичної інформації. Першою такою працею, укладеною національною мовою, стала тритомна «Книга скарбів» (бл. 1260–1267 рр.) учителя Данте Ф. Латіні.
З-посеред найбільш значимих Е в., що з’явилися в період від 14 до 16 ст., – «Про властивості речей» французького теолога Б. де Гленвіля; «Джерело незбутніх фактів Всесвіту» Дж. Бандіні, в якій автор запровадив систему відсилань від однієї довідки до іншої; велика за обсягом праця «Загальна наука про літературні здобутки» китайського вченого Ма Дуанліна, що налічує 348 томів; енциклопедична праця Р. Маффеї «Міські коментарі», що містить біографії видатних людей.
Розвиток науки й зростання обсягу інформації в 16–17 ст. змусив авторів Е. в. підходити до їх створення з позиції науковості, відповідності фактам і достовірності інформації. Серед таких науковців І. Рінгельберг – автор видання Циклопедія, або Результати нічної роботи (1541), П. Скалих – Енциклопедія (1559), Е. Бейль – Історичний і критичний словник (1695–1697) та ін.
З 18 ст., яке називають «століттям експериментів», методика створення Е. в. зазнала змін. Так, у 1704 р. англійський теолог Дж. Харріс упорядкував «Технічний словник», в якому вперше всі статті було розташовано за абеткою й містили бібліографічні матеріали. 1728 р. англієць Е. Чемберс, використовуючи цінний фактичний матеріал «Технічного словника», створив «Циклопедію, або Універсальний словник мистецтв і наук», в якому поглибив методичні засади Харріса, додаючи ще більше статей-відсилань, чим суттєво спростив пошук необхідної інформації. «Циклопедія» надихнула французьких учених і громадських діячів Д. Дідро та Ж. Д’Аламбера на створення свого національного Е. в. З 1751 по 1777 рр. їх зусиллями вийшло 28 томів видання «Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв та ремесел», 11 т. з яких містили гравюри. У 1780 р. до них було додано ще 7 т. (2 т. – покажчики і 1 т. – ілюстрацій). Загалом видання налічує 35 томів, що вміщують 72 тис. статей та понад 2,5 тис. ілюстрацій. У роботі над виданням взяли участь найвидатніші вчені, письменники філософи. Так, матеріали з історії, літератури, філософії підготував Вольтер, з математики, механіки, гідравліки – Ш. Боссю, Ф.-В. Туссен – з права та теології. Серед інших авторів – П. Гольбах, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск’є та ін. Д. Дідро розробив систему посилань, серед яких як традиційні посилання на ключові слова, так і посилання на інші джерела, які або спростовували або підтверджували думку, а також посилання сатиричні та на цитати авторитетних осіб, які мали на меті привернути увагу читачів до нових понять і явищ.
Саме ця енциклопедія, створена французькими вченими, поклала початок розвитку Е. в. у багатьох країнах у форматі, який загалом залишається усталеним й дотепер. Тоді ж, наприкінці 18 ст., започатковано принцип колективності у творенні енциклопедій: обсяг знань, навіть галузевих, збільшився настільки, що зусиллями одного автора кваліфіковано описати їх було вже неможливо.
Тогочасні Е. в. були переважно гуманітарного спрямування. Водночас в Англії в 1768–1771 рр. вийшла енциклопедія Britannica, що відображала фактичні матеріали з природознавства, техніки та математики. Ця енциклопедія перевидається й дотепер, звісно, постійно оновлюючись. Останнє друковане видання оновленої та переробленої версії п'ятнадцятого видання Britannica вийшло в 1985–2010 рр. у 32 томах. Це видання вирізняється унікальною побудовою, яка не має аналогів: містить алфавітно-тематичний покажчик у двох томах («Індекс»), матеріал викладений у томах, які поділено на дві частини: «Мікропедія» (12 т.) і «Макропедія» (17 т.), а також однотомна «Пропедія», яка містить навчальні плани для отримання знань для користувача, які він може опанувати самостійно, використовуючи матеріали Britannica. Видання загалом налічує майже 32 тис. сторінок, що містять понад 65 тис. статей, 24 тис. фотографій, карт та ілюстрацій. З 2012 р. енциклопедія доступна для користувачів в інтернеті та на електронних носіях.
Від початку 19 ст. почала виходити багатотомна універсальна Енциклопедія «Брокгауз», започаткована німецьким книговидавцем Ф. А. Брокгаузом, яка стала прикладом для сучасних науково-популярних довідкових видань. Перше видання (1811) мало назву «Енциклопедія, або Короткий кишеньковий словник для потреб громадськості з сучасної науки та мистецтва» і складалося з 8 томів. Ця праця неодноразово змінювала назву, але в історії енциклопедистики всі її видання мають назву Енциклопедія Брокгауз. Видання містить статті-довідки, що відрізняє її від інших Е. в., крім того воно має свій особливий стиль викладу, який імітує розмову автора з читачем. Текст має розважальний характер і містить різноманітні цікаві історії з життя відомих особистостей 19 ст.
Яскравий внесок у розвиток світової енциклопедичної справи зробила французька видавнича фірма «Ларусс» (за іменем її засновника П. Ларусса) в середині 19 ст. Це Е. в., подібне до видання Д. Дідро та Ж. Д’Аламбра, і початково виходило під назвою «Великий універсальний словник XIX століття» (перший том видано у 1863 р.). Загалом вийшло 15 томів видання, які налічували понад 24 тис. сторінок, містили чимало ілюстрацій та вирізнялися добре продуманою структурою. «Ларусс» часто називають «справжньою бібліотекою». Від кінця 19 до початку 21 ст. фірма випустила низку оригінальних Е. в., зокрема: «Новий ілюстрований Ларрус» (1897–1907), «Ларрус XX століття» (1926–1933 рр. 6 т., 1 т. додатків), «Великий енциклопедичний словник Ларрус» (1982–1995 рр., 10 т.). Довідкові праці фірми «Ларрус» мають не тільки друковану, але й електронну версію, зокрема – «Універсальна енциклопедія Ларрус 2008», «Універсальний атлас Ларрус», «Медична енциклопедія Ларрус» тощо.
Одним із найкращих світових довідкових видань вважають енциклопедію «Американа», яка містить величезний масив актуальної наукової інформації, викладений в доступному стилі, а також значний за обсягом комплекс матеріалів країнознавчого характеру (45 тис. статей, 9 тис. бібліографічних посилань, майже 1 тис. таблиць, 1,2 тис. карт, 4,5 тис. чорно-білих та кольорових ілюстрацій).
Розвиток української енциклопедистики. В Україні перший твір, що містив енциклопедичний матеріал, з’явився ще за часів Київської Русі. Він відомий як «Ізборник» князя Святослава Ярославовича і датований 1073 роком. Короткі статті цієї праці знайомили з історією християнства, будовою Всесвіту, правовими нормами, знаками зодіака, зодіакальними сузір’ями, розкривали переваги доброчинного життя.
Першим друкованим твором, що мав дійсно енциклопедичний характер, вважають український словник «Лексикон славеноросскій и имен толкованіе» (1627) за авторством Памво Беринди, який залишався ледь не головним довідковим виданням України до кінця 18 ст., а для тих, хто вивчав церковнослов’янську мову – навіть до другої половини 19 ст. В той час процес створення справжньої української енциклопедії гальмували суспільно-політичні реалії, а входження наддніпрянських теренів до складу Московського царства ще більше посилювало процес консервування вітчизняної енциклопедистики.
Національно-культурне відродження кінця 18 – початку 19 ст. уможливило появу нової українознавчої енциклопедії «Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях» – російськомовної праці Я. Марковича (Санкт-Петербург, 1798), що мала шість основних розділів, в які автор вмістив всю доступну тогочасну інформацію про Україну: її історію, походження українського народу, статистику про населення країни, географію та природні умови краю, етнографічну характеристику українців, водні ресурси та корисні копалини.
Подальший розвиток вітчизняної енциклопедистики пов’язано зі створенням на теренах України Харківського (1805) та Київського університетів (1834). Зокрема, ректор Київського університету Св. Володимира К. Неволін підготував до друку та випустив першу в Російській імперії двотомну галузеву енциклопедію європейського зразка – «Энциклопедия законоведения». Ця праця перевищувала своїм змістом всі наявні тоді Е. в. з питань юриспруденції, а за обсягом фактичного матеріалу залишається найбільшою та актуальною навіть дотепер.
1869 р. в Харкові за ініціативи видатного вченого, професора Харківського університету М. Бекетова було створено Харківське товариство поширення в народі грамотності, діяльність якого була зосереджена навколо поширення та популяризації знань, і тому саме в його середовищі виникла ідея створення великої просвітницької праці. Під назвою «Народная энциклопедия научных и прикладных знаний» її видали в 1910–1912 рр. До підготовки було залучено майже 150 учених з різних наукових галузей, письменників, громадських діячів та ін. Видання вийшло в 21 т., загальним обсягом 500 др. арк. Головний ініціатор і редактор видання – проф. В. Данилевський, йому ж належить і розробклення концепції; меценат проєкту – книговидавець І. Ситін.
В 1890–1907 рр. в імперській Росії вийшов «Энциклопедический словарь» Ф. А. Брокгауза та І. А. Єфрона. Спершу його планували видавати як переклад з німецького видання, але завдяки голові редколегії проф. І. Андреєвському, який додавав статті авторів з Росії, і вносив авторські правки до перекладів, створили російське Е. в. Видання виходило в двох варіантах – 41 основний том і 2 додаткові і 82 основні і 4 додаткові напівтоми. У створенні цього видання брали участь видатні українські вчені, зокрема, Д. Багалій, М. Василенко, А. Кримський, М. Ланге, М. Туган-Барановський, І. Франко та ін. Робота над другим виданням цього словника під назвою «Новий енциклопедичний словник» почалася в 1911 р. (планували видати 48 томів) в компактнішому та сучаснішому опрацюванні, але через економічну кризу, спричинену Першою світовою війною, у 1916 р. видання «Словника» було припинено (вийшло 29 т.).
У 1920-ті роки було заплановано вихід «Енциклопедичного словника» у 25 т., який би задовольняв потреби України, проте завершити його не вдалося, але матеріали, які вже було написано, ввійшли до галузевих Е. в.
З 1930 р. по 1935 рр. плідна праця українських учених в Західній України завершилася виходом тритомної Української загальної енцикльопедії «Книга знання» – першого Е. в. українською мовою. Томи видані у Львові, Станиславові (нині Івано-Франківськ) та Коломиї. Головним редактором видання був Іван Раковський – антрополог, зоолог, педагог громадський діяч. Через широкий вміст україніки та антикомуністичну спрямованість це видання було заборонено в СРСР.
У відповідь на вихід цього видання в радянській Україні було ініційовано створення «Української радянської енциклопедії», проте через сталінські репресії до працівників редакції, видання так і не було здійснене.
У 1949 р. під егідою Наукового товариства імені Т. Шевченка група вчених української діаспори на чолі з В. Кубійовичем та З. Кузелею в Сарселі (передмістя Парижа) почала видавати «Енциклопедію українознавства». Це видання складається з 3 т. загальної частини (1949–1952 рр., видані у Мюнхені і Нью-Йорку) та 10 т. (1955–1984 рр.) – словникової, і містить понад 20 тис. статей (1600 др. арк.). У 1995 р. було видано додатковий 11-й виправлень і доповнень. В Україні повне видання енциклопедії було репринтно перевидано у Львові та Києві протягом 1993–2003 рр., що дало змогу повернути цю унікальну спадщину на батьківщину після радянської цензури і заборон.
У 1957–1967 рр. в Буенос-Айресі (Аргентина) вийшла ще одна українськомовна енциклопедична праця «Українська мала енциклопедія» проф. Є. Онацького.
Всі ці видання стали поштовхом для створення та видання «Української радянської енциклопедії» (УРЕ) та «Українського радянського енциклопедичного словника» (УРЕС). Для цього 1957 року було створено Головну редакцію УРЕ, яка з 1958 р. перейшла в підпорядкування Академії наук УРСР, очолив її поет, журналіст, авторитетний громадський діяч, академік АН УРСР М. Бажан. Під його керівництвом упродовж 1959–1965 рр. було видано 17 томів (45 тис. гасел.). В підготовці УРЕ було задіяно понад 5 тис. авторів. З 1974 по 1985 рр. виходило друге видання УРЕ (12 т., 50 тис. гасел). У формуванні бібліографічного апарату та підготовці багатьох статей значну роль відіграли бібліографи Н. Королевич, Ю. Меженко та Ф. Сарана. Попри ідеологічну заангажованість видання УРЕ відіграло значну роль у розвитку української енциклопедистики. А завдяки багаторічній плідній діяльності М. Бажана та головної редакції УБЕ Україна ввійшла до числа країн з високорозвиненою енциклопедичною справою. Вагомим здобутком стала й перша у світі галузева «Енциклопедія кібернетики» за редакцією академіка В. Глушкова. Її випустили Головна редакція УРЕ та Інститут кібернетики АН УРСР в двох томах, спершу українською (1973), потім російською (1974) мовами. Вона містить близько 1700 статей з інформатики, кібернетики та обчислювальної техніки.
Одним із перших універсальних Е. в. незалежної України є «Енциклопедія української діаспори», довідник, що інформує про минуле й сучасне українців, що мешкають за межами України. Заплановано вихід цієї праці у 7 т. з метою охопити всі українські еміграційні осередки.
Важливим виданням цього періоду є також, підготовлений в межах міжнародного проєкту Europedia – «Універсальний словник-енциклопедія», який репрезентує Україну як частину європейської цивілізації.
Масштабністю та універсальністю привертає до себе увагу багатотомна академічна праця Інституту енциклопедичних досліджень НАН України (2004) – Енциклопедія Сучасної України (ЕСУ) – абеткова загальна енциклопедія про всі сфери життя України 20 ст. Від 2014 року виходить її онлайн-версія.
З 2013 р. почалася робота над створенням ще одного великого національного багатотомного проєкту – «Велика українська енциклопедія», покликана задовольнити суспільний попит на достовірну надійну, компетентну інформацію. 2016 р. вийшов перший том ВУЕ, що вмістив майже 1700 статей (А-Акц), понад 1 тис. кольорових ілюстрацій, понад 35 карт. Заплановано випустити 30 томів видання. В 2018 р. було запущено інтернет-портал цієї енциклопедії.
Бібліотечна енциклопедистика. Репрезентація бібліотечної діяльності на сторінках енциклопедій розпочалася з виходом першої європейської енциклопедії – «Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесл» Дідро і Д’Алембера, яка на довгі роки визначила правила створення Е. в., і зокрема, матеріалів статей з бібліотечної справи. Стаття «Бібліотека» з цієї енциклопедії потрапила до кількості національних універсальних енциклопедій 19–20 cт. майже без змін.
Бібліотечні енциклопедії в Європі з’явилися лише наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. 20 ст. Перше видання «Енциклопедії бібліотекознавства» обсягом 336 сторінок, вийшло під редакцією Т.омаса Ландау в Лондоні в 1958 р. Згодом, бібліотечні енциклопедії були видані в багатьох європейських країнах, зокрема, Польщі, Чехословаччині, Німеччині.
Серед українського професійного співтовариства ідея створення бібліотечної енциклопедії належить Ю. Меженку (1920-ті, 1944 рр.), проте задум не було здійснено.
Статті з книгознавчої та бібліотекознавчої тематики знайшли відображення в Енциклопедії українознавства, розділ 16 «Бібліотеки, архіви, музеї» (НТШ, Мюнхен), а також першому виданні Української радянської енциклопедії.
У радянський період бібліотечні енциклопедії як в СРСР, так і в УРСР не видавалися.
У 2010 р. Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого започаткувала Українську бібліотечну енциклопедію (УБЕ). Основною метою УБЕ стало узагальнення й систематизація знань, накопичених вітчизняними бібліотеками протягом тисячолітньої історії, збереження та примноження національних особливостей і традицій в їх діяльності. Крім статей про вітчизняний досвід у бібліотечній справі, УБЕ охоплює також матеріали про вихідців з України та бібліотечну справу в найбільших осередках діаспори, зокрема, про Українську бібліотеку ім. Симона Петлюри в Парижі, а також про міжнародні організації, пов’язані з бібліотечною справою та бібліотечні проєкти, в яких брала і бере участь Україна (ЮНЕСКО, ІФЛА – Міжнародна рада бібліотечних асоціацій, БАЄ – Бібліотечна асамблея Євразії, «Пам'ять століть» та ін.). Спочатку було заплановано видати один том – спеціалізоване науково-популярне видання обсягом 100–120 авт. арк. (близько 1200–1500 статей) і накладом в 2,5–3 тис. пр. Виходячи з такого обсягу більшість статей мали бути короткими, у формі дефініцій, з обмеженою кількістю ілюстрацій. Проте навесні 2014 р. з огляду на складну економічну, політичну, військову ситуацію, яка склалася в Україні, а також загальносвітову тенденцію до перенесення енциклопедій у цифровий, онлайновий формат, було вирішено зробити УБЕ електронною. Від червня 2015 року статті УБЕ публікуються на сайті НБУ імені Ярослава Мудрого за адресою: http://ube.nplu.org/. Відтоді відбувається постійний процес наповнення зазначеного інтернет-ресурсу новими статтями, загальна кількість яких вже становить понад одну тисячу. Більшість статей супроводжується ілюстраціями, розгорнутим переліком джерел, у т. ч. електронних, деякі – посиланнями на відео- та аудіоматеріали.
Досвід підготовки локальної бібліотечної енциклопедії в електронному форматі як регіонального корпоративного проєкту під назвою «Бібліотечна енциклопедія Харківщини» презентує Харківська державна наукова бібліотека імені В. Г. Короленка в кооперації з Харківською державною академією культури, Центральною науковою бібліотекою Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна та іншими установами міста й області. Енциклопедія доступна за посиланням https://libenc.korolenko.kharkov.com/. .
Стрімке наповнення інтернету електронними Е. в. спонукало до створення порталу української енциклопедистики для акумуляції наявних ресурсів. Таким ресурсом, важливим та актуальним як для широкого загалу користувачів електронних ресурсів, так і для творців енциклопедій, стало видання «Корпус енциклопедичних видань України: бібліографічний онлайн-покажчик» ( Інституту енциклопедичних досліджень НАН України.
Енциклопедичні видання – важливий складник довідково-бібліографічних фондів (ДБФ) бібліотек. Вони забезпечують швидкий доступ до потрібної інформації, необхідної для наукових досліджень, навчального процесу та самоосвіти, є основою для виконання бібліографічних довідок, надають загальне уявлення про широке коло питань з різних галузей знань та зв'язків між ними. Майже у всіх бібліотеках Е. в. розміщують у відкритому доступі у читальних залах.
Фундаментальні та прикладні розробки в царині енциклопедистики здійснюють фахівці Інституту енциклопедичних досліджень НАН України, зокрема М. Железняк, О. Іщенко, Ю. Березюк та ін. Інститут від 2009 р. також видає науковий щорічник «Енциклопедичний вісник України», в якому висвітлюються теоретичні й практичні питання енциклопедієтворення (https://evu.encyclopedia.kyiv.ua/), регулярно проводить наукові конференції. Значний внесок у розвиток енциклопедичної справи зробили історики та провідні фахівці бібліотек, серед них, зокрема львів’янка Н. Черниш – вчена у галузі видавничої справи та соціальних комунікацій.
Е. в. та їх розмаїття є мірилом наукового й інтелектуального потенціалу держави, її своєрідними візитівками. Невипадково найбільші універсальні енциклопедії, такі як Ларусс, Британіка, Брокгауз та інші є широко відомими за межами своїх країн, посідають почесне місце на полицях наукових бібліотек світу, користуються постійним попитом, на них роблять посилання в наукових працях. За обсягом Е. в. та їх тематикою Україна по праву належить до числа найбільш розвинених держав світу.
ДСТУ 3017-2015. Інформація, документознавство. Видання та основні види. Терміни та визначення понять. Київ: ДП «УкрНДНЦ», 2016.– 97 с.
Українська загальна енцикльопедія : Книга знання : в 3 т. / під головною редакцією Івана Раковського. – Львів ; Станіслав ; Коломия : Рідна школа, 1930–1933. Т.1. ; Т. 2. ; Т. 3.
Черниш Н. І. Українська енциклопедична справа: історія розвитку, теоретичні засади підготовки видань. – Львів: Фенікс, 1998. – 92 с.
Черниш Н. Нариси з історії світової енциклопедичної справи : [навч. посіб. для студентів вищ. навч. закл., які вивчаються за спец. «Видавн. cправа та редагування»]. – Київ : Наша культура і наука», 2009. – 211 с., іл.
Прохасько Т. «Українська загальна енциклопедія» – найголовніша пізнавальна література для мене / Тарас Прохасько// День : газета. – 2013. – № 164–165 (13 вересня). – С. 23.
Борчук С. Українська енциклопедична традиція XX ст.: проекти, виконавці, перспективи дослідження. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2014. – 603 с.
Сербін О. Загальна система знань людини в енциклопедії Дідро та Д’аламбера як модель систематизаційної організації в епоху Просвітництва / Олег Сербін // Українська енциклопедистика. Матеріали 3-ї Міжнародної наукової конференції «Українська енциклопедистика» / за ред. М. Г. Железняка. – Київ : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2014. – С. 147–162.
Черниш Н. Редагування енциклопедичних видань: теорія і практика : навч. посіб. для студентів спец. «Видавн. cправа та редагування». – Львів : Світ, 2015. – 235 с., іл.
Боряк Г. Відкриті енциклопедичні гуманітарні ресурси в Інтернеті: сучасний стан і проблеми функціонування / Г. Боряк, Г. Папакін // Спеціальні історичні дисципліни. – 2013. – Чис. 21. – С. 73–89.
Енциклопедії як глокальні медії : колект. монографія / за ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. – Київ : ДІА, 2020. –304 с.
Соколов В. Перше видання енциклопедії на теренах України: генезис та особливості створення / Віктор Соколов // Енциклопед. вісн. України. – 2025. – Вип. 17. – С. 55–80.
–––––––––––––––––––
Альошин А. (Не)відомі волиняни: творець першої енциклопедії з Луцька. // Хроніки Любарта : [сайт].